Риторика — це мистецтво розмовляти з людьми. Здавалося б, що тут складного? Якщо, звичайно, знайома тема, та й аудиторія розуміє мову оратора. Проблема в тому, що люди люблять говорити і не люблять слухати. І щоб вони звернули увагу на сказане, потрібно вміти зацікавити. Захопити своєю промовою.
Історія ораторського мистецтва
Мистецтво риторики — одне з найдавніших. Як тільки люди навчилися говорити, як тільки сформувалась друга сигнальна система, так відразу виникла потреба використати її як можна краще і ефективніше. Адже ораторське мистецтво — це не просто вміння красиво говорити.
Це ще і вміння переконувати, умовляти людей зробити те, що потрібно оратору, а не те, що вони збиралися. Це — влада. У стародавній Греції ораторського мистецтва навчали в обов’язковому порядку. Вважалося, що освічена людина повинна вміти говорити — так само, як повинен вміти писати. У Стародавньому Римі вважали, що чоловік шляхетного походження повинен бути політиком, або воїном, або юристом. Жодна з цих справ не обходиться без уміння говорити яскраво і захоплююче.
Кому потрібно вміння красиво говорити?
Сьогодні, звичайно, риторика не входить у перелік обов’язкових предметів. Але є багато професій, в яких вона стане відмінним підмогою. Ті, хто працює з людьми, повинні вміти пояснювати доступно і цікаво, переконувати і доводити. Педагогічна риторика — мистецтво вчителя захоплююче подавати матеріал, концентрувати увагу учнів на потрібних моментах. Грамотно побудована лекція не тільки краще запам’ятається, вона ще і простіше у виконанні для самого оратора. Не потрібно кричати, напружуючи зв’язки, не треба злитися і нервувати. Адже аудиторія і так ловить кожне слово педагога, і не тому, що боїться покарання, а тому що цікаво. Педагогічна риторика, засвоєна і відпрацьована в повній мірі, допоможе і вчителям, і учням.
Основа мови — план
Потрібно пам’ятати, що риторика — це не тільки уміння красиво говорити. Це ще й мистецтво стрункою, логічно мислити.
Без уміння структурувати мова, без чіткого плану, заснованого на послідовних, зв’язкових тезах, не можна говорити переконливо і розумно. В основі будь-якого, самого емоційного спічу лежить вивірена, продумана концепція. В іншому випадку оратор почне безглуздо повторюватися, втрачати важливі факти і запинатися.
Ще один момент, безпосередньо пов’язані з умінням спілкуватися з аудиторією не пов’язаний — дикція. Слухачі повинні сконцентруватися на речі, а не відволікатися на необхідність розбирати невиразна вимова лектора.
Кажуть, Демосфен, щоб добитися ідеального вимови, тренувався в ораторському мистецтві, поклавши в рот кілька камінчиків. Звучить кумедно, але це дійсно непоганий спосіб вирівняти дикцію — якщо, звичайно, немає серйозних проблем, які потребують допомоги фахівця. Ну і, звичайно, скоромовки. Їх навіть диктори використовують для тренувань.
Публіка — це зовсім не страшно
Риторика — це бесіда, а не зачитування тексту з листа. Мову потрібно вчити на пам’ять, причому відпрацьовувати до тих пір, поки вона не буде звучати, як вільна імпровізація — тобто легко і без зусиль. Немає нічого більш складного, ніж створення ілюзії невимушеності. Легчайшая грація балерин — результат величезної праці.
Тренуватися потрібно постійно. На рідних, на друзів, на улюбленій собаці — вже вона-то точно буде слухати з цікавістю, навіть якщо розповідати одне й те ж десяток разів. Коли з’явиться звичка говорити легко і гладко, не збиваючись, виступати на публіці стане набагато легше.
Для багатьох проблема саме в тому, що стояти перед людьми, виступати — процес страшнуватий, нервує. Тут теж допоможе практика. Можна спробувати виступити на батьківських зборах, на нараді перед колективом, сказати невелику промову на корпоративі. Навколо будуть нехай і не родичі, але все ж знайомі, доброзичливі люди. В таких умовах звикати до уваги публіки буде набагато простіше.
Орієнтація на слухачів
Основи риторики припускають уміння структурувати мова і підганяти її під аудиторію. Тобто потрібно навчитися писати план і заповнювати пункти фрагментами тексту, що мають цільове призначення.
Мова, розрахована на шахтарів — зовсім не те ж саме, що спіч, який будуть вимовляти на раді директорів. І справа зовсім не в тому, що хто-то краще або гірше. Просто у цих аудиторій — різні інтереси, різні смаки. Оратор повинен це враховувати, складаючи конспект промови. При однаковій основі такі виступи вимагають різних виразних засобів, різних прикладів. Інтелігентна аудиторія навряд чи оцінить зайву експресивність оратора, а от люди, які звикли відкрито виражати свої почуття, навпаки, будуть симпатизувати емоційного оратору.
Зацікавити і захопити
Вступ теж повинно бути яскравим. Навіть якщо основна тема спічу не дозволяє розвернутися фантазії, перші фрази повинні захопити аудиторію, привернути увагу до співрозмовника. Досвідчені оратори можуть використовувати для вступу екстравагантні і ризикові теми — просто для того, щоб їх почали слухати. А потім, в наступній частині промови, згладити різке враження. Початківцям, звичайно, не варто вдаватися до таких радикальних заходів. Але все ж потрібно постаратися зробити початок «чіпляти», яскравим. Якщо з самого початку не вдалося завоювати увагу слухачів, весь труд по написанню мови виявиться марним.
Удавані відступи від теми — теж дуже важливий момент. Людина може без зусиль фокусувати увагу тільки п’ять-шість хвилин. Якщо мова повинна бути довгою — лекція, докладне пояснення, — отже, потрібно розділити її на логічні сегменти. І розбити теорію цікавими для публіки прикладами, може, навіть кумедними, хоча гумор — вельми хисткий грунт. Те, що смішно одному, інший вважатиме грубістю або вульгарністю. Риторика — це мистецтво не тільки зацікавити, але й утримати увагу публіки.
Діалог з публікою
Таки відступи повинні бути не занадто частими, але і не рідкісними. Вони дозволяють аудиторії перепочити, подумки підсумувати сказане і підготуватися до наступної частини мови, не настільки живою і захоплюючою.
Щоб визначити, чи цікаво слухачам, правильно вибраний темп та інтонація, потрібно знайти в залі людини, що викликає симпатію, і говорити «для нього». Цей прийом часто використовують актори-початківці, а сучасна риторика має багато спільного з театральним мистецтвом. По-перше, так легше забути про залі і публіці, яка спостерігає за виступом. По-друге, спостерігаючи за конкретною людиною, який створює ілюзію діалогу. Він бачить емоції, викликані промовою, помічає, коли людина відволікається і починає нудьгувати, а коли, навпаки, співчуває висловленим думкам.
Мова повинна бути грамотною
Російська риторика має характерну особливість. Вона вимоглива до мови, точніше — до стилю мовлення.
Це важливий фактор, за яким оцінюють ораторське мистецтво промовця. Передбачається, що оратор повинен володіти класичним літературним стилем, не збиватися на сленг, жаргонізми або містечковий говір. Звичайно, є винятки — наприклад, виступи у вузькопрофесійному середовищі або перед особою виборців, коли потрібно виглядати «своїм». Але найчастіше така мова сприймається як прояв неосвіченості, низької культури. І тоді довіру до промовця знижується.
На жаль, навчитися говорити правильно набагато складніше, ніж виправити дикцію. Кращий спосіб — це читати хорошу літературу і спілкуватися з розумними людьми. Якщо часу на читання немає, можна придбати кілька якісних аудіокниг, і слухати їх у вільні хвилини. Так буде формуватися звичка говорити правильною літературною мовою.
ТЕМА 1РИТОРИКА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
- Риторика як наука успіху
- Основні розділи класичної риторики
- Закони риторики
Риторика - наука мовознавча. Немає культури спілкування без знання мови, тому риторика потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя. Мова дає можливість реалізувати себе як духовну особистість. Вона моделює вчинки людини.
Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття перспективи, духовної опори.
Мову можна визначити як стан розуму в певний час, результат мислення, лакмус мислення.
Риторика як наука успіху.
Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не слід забувати, що риторика, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Вона виховує особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, смаку, обережності.
Риторика - це наука текстотворча, в центрі її закони мислення і мовлення, механізми продукування усного й писемного тексту.
Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, відійшло до предметів інши
х наук. Тому риторику називають систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інших науках.
Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстри слова, в першу чергу практичні оратори, які досконало володіли секретами красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у суспільстві, досягаючи своєї мети, вигравали справу.
Нині виникла гостра потреба в людях особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконувати живим словом, спонукати до дій.
Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.
Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально, тобто словом, довести правоту своєї позиції, опиняється за межами цієї професії. В його руках - доля людини, яка може бути помилково звинувачена. І невміле Володіння словом означає в даній ситуації безвідповідальність і непрофесіоналізм.
Політик-оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, ніж відповідальність юриста: від політика залежить доля суспільства, принаймні значної групи людей.
У середній та вищій школі слухацька аудиторія чітко виокремлює тих, кого «можна слухати». Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета із суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину.
Бізнесмен, який покладається лиш
е на силу грошей, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й інші ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості, щирості та прихильності.
Усі великі релігії будуються на авторитеті слова, Святому Письмі, яке відбило в собі риси генію засновників цієї релігії, сконденсувало духовні плоди століть. І релігійний проповідник, який не в силі донести ці плоди до свідомості слухачів, не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади.
Сім’я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім’єю і перетворюється на гуртожиток, в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток є річ тимчасова.
Невміння грамотно висловитись, низька культура спілкування - пляма на офіцерському мундирі.
Хіба не приємно просто бути почутим, виразити себе у слові, вплинути на свідомість людей?
Отож, і в професійній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.
З одного боку, красномовство - це мистецтво, розкута гра словом, якою можна милуватися, як милуються виступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. Водночас риторика - це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.
Риторика
- наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття «красномовство» («мистецтво говорити») позначається латинським словом eloguentia.
Класичні науки (філософія, логіка, риторика та ін.) з найдавніших часів були основоположними дисциплінами, бо служили вихованню всебічно і гармонійно розвиненої людини - homo novus (нова людина, лат.).
Батько риторики, видатний оратор Давнього Риму Цицерон писав: «Краща в світі мета - стати хорошою людиною». Тому в давньому світі існували численні школи філософії, риторики, ораторського мистецтва, де обдарована молодь оволодівала секретами класичних наук на користь собі й державі.
Мета сучасної інтелігентної людини - осмислити риторичну скарбницю людства й рідного народу стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування, виробити свій оригінальний ораторський стиль.
Риторика, як і інші науки, має свою історію, злети й падіння.
До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів: Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та ін., частково й слов’янська риторична спадщина, особливо ломоносівського періоду, часів Київської Русі, епохи українського Ренесансу ХУІІ-ХУІІІ ст.
Дослідження останніх років виявили, що незмірні багатства зберігаються у рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Союзу, осередках науки й культури, адже у ХУІІ-ХУІІІ ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.
Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожен з афінян повинен був захищати свої інтереси в суді особисто, бо участь представників дозволялась тільки в окремих випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.
Ритори за наймом творили промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді був невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції.
Ораторське мистецтво в Елладі користувалося великою повагою, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.
Перше відоме керівництво - техне - для тих, хто готувався виступати публічно, очевидно, належало сицилійським риторам Тисію та Кораку й давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати. На жаль, оригінальних ораторських праць до наших днів не дійшло, крім комедії Аристофана «Жаби», де інсценовано суперечку Ехіла й Еврипіда, а також деяких фрагментів промов софістів, ораторів Г оргія, Ізократа та ін.
Глибокі корені риторики у світовій культурі (міфи про героїв, богів, Присвячені класичному мистецтву чаруючого співу, «солодкомовності», ораторському мистецтву).
Донька могутнього Зевса й Мнемозіни (богині пам’яті) Калліопа відрізнялася своїми обдаруваннями серед усіх інших муз. Вона стала музою епічної поезії й науки. Синами Калліопи були прекрасні співці Орфей, фракійський цар Рес. Краса і мудрість Калліопи втілювалася митцями у скульптурному зображенні богині з вощаною дощечкою або сувоєм і грифельним прутиком у руках.
Цікаво, що однією із відомих скульптур геніального оратора давнього світу Марка Тулія Цицерона було зображення Калліопи, біля підніжжя якої лежав він, кращий оратор усіх часів і народів.
У грецькій міфології відомі сирени - напівптахи, напівжінки, які успадкували від батька Ахелая дику стихійність, а від матері Мельпомени (музи трагедії) - божественний голос. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, всіяного кістками й висохлою шкірою їхніх жертв, яких сирени заманювали магічним, зачаровуючим співом. Якою ж силою краси й дієвості були наділені ці магічні істоти, перед божественною піснею яких не могли встояти мужні й хоробрі мореплавці? (Легендарний Одіссей, пропливаючи повз ці небезпечні острови, прив’язував себе до щогли корабля й заливав воском вуха своїм товаришам.)
Орфей - найпопулярніши
й образ грецької міфології у сфері володіння чарами словесного впливу на людей, богів та природу (син Кал-та Аполлона багра). У творах Платона - опис сили й могутності оратора: «Я стверджую, що якби у Народному зібранні зайшла суперечка; кого з двох обрати лікарем,- на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом,- варто було б йому лише забажати» («Об ораторском искусстве;».- М.; 1980.- с. 37).
Східнослов’янська міфологія звеличує образ епічного співця Бояна, який відзначався багатьма рисами талановитого оратора («Слово о полку Ігоревім»).
Видатна ораторська пам’ятка - «Золоте слово» Святослава, змішане із сльозою. Воно єднало усіх патріотів рідної землі.
Вивчати риторику можна по-різному, але можна через опанування красою й силою міфологічної риторичної спадщини: «Блаженна людина, що мудрість знайшла!» (Біблія).
Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в Стародавній Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».
У Стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм уважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч і не міг брати безпосередньої участі в битві.
Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична, урочиста риторика. Хто в Стародавній Греції розпочинав перед судом свій позов, повинен був сам виголосити промову, іноді давав її написати досвідченим фахівцям, які готували промови для судового розгляду. Ті ж не тільки їх складали, а й розробляли теорію риторики. Велику увагу приділяли вони підбору доказів, удосконаленню фраз з метою посилення їх впливу.
Художня риторика сформувалася на базі практичної риторики.
Першу теорію риторики створили в V ст. до н. е. сицилійські греки в Сіракузах. Найвидатнішим з них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни.
Надзвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою зрівнялося з поезією.
Школа софістів продовжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголошуваних промов.
Ізократ довершив діяльність софістів. Він сказав так про роль ораторського мистецтва: «Слово не тільки вивільнило нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри».
Ізократ започаткував першу школу, в якій учні оволодівали риторикою й письмом, одержували загальну освіту. На відміну від софістів Ізократ дотримувався традиційної грецької моралі. Його настанови стали основою всіх пізніших теорій стилістики.
Сократ, афінський філософ (469-399 рр. до н. е.) - майстер академічних бесід-діалогів, поширював своє філософське вчення серед афінської молоді у формі діалогу. Сократівську іронію К. Маркс називав «діалектичною пасткою».
Платон (427-347 рр. до н. е.), учень Сократа, розпочав боротьбу між філософією та риторикою.
Демосфен (384-322 рр. до н. е.) - найвидатніши
й майстер ораторського мистецтва Греції. Демосфен рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало юнака вдатися до ораторського мистецтва. Риторика стала його покликанням, зробила вчителем ораторського мистецтва, а пізніше політичним і державним діячем. До нас дійшло понад 60 його промов і листів. Н айві домі ши
ми є три його промови, що були виголошені проти Філіппа, македонського царя, який намагався позбавити афінян самостійності.
Його виклад був ясний, фрази в промовах, як правило, короткі. Порівняння й метафори посилювали враження від його виступів. Відомо, що на Демосфенових промовах вчилися не тільки оратори багатьох поколінь у Г реції, а й пізніше в Римі. Його промови брав за зразок найславетніший римський оратор Цицерон, цінуючи їх силу.
У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції. Урочиста риторика культивувалась у формі похоронних похвальних промов. Ще в II ст; до н. е. консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з’являтися в
Римі. Однак грецький вплив поширився й тут. Перші відомі римські оратори пройшл
и саме грецьку школу.
Цицерон репрезентує римську ораторську школу. Найважливіший його твір - трактат «De oratore» («Про оратора»), де він визначає п’ять традиці
йних частин риторики. Дія трактату відбувається в будинку славнозвісного оратора Л. Красса. Г оловні дійові особи: Красс та Марк Антоній (видатний оратор того часу).
І ст. н. е. М. Фабіус Квінтіліан - найвидатніший оратор епохи. Стиль став занадто живомовним і штучно дотепним. Латинські, грецькі школи риторики існували, але… ораторське мистецтво занепадало.
Цікаво відбувалося навчання в ораторській школі. Вчитель, що сидів на підвищенні, починав з оголошення теми. Він давав кілька порад щодо розвитку теми і вказував, які можуть бути підходи до даного сюжету. Керуючись такими настановами, учні готували виступ самостійно. За часів Цицерона кожен слухач сам обирав тему. Вона мала певне відношення до життя і до судового розгляду. Пізніше, в епоху імператорів, теми були менш пов’язані із життям. Після закінчення роботи над текстом виступу вчитель його правив. Потім промови вивчали напам’ять і виголошували перед учителем та колегами.
В епоху Середньовіччя, після занепаду Римської імперії, продовжувалося навчання ораторського мистецтва, яке вже відносили до семи так званих вільних мистецтв. Але… царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули
Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення наприкінці Середньовіччя, з поверненням трівіуму й квадріуму:
- trivium
(граматика, піїтика, риторика);
guadrium
(арифметика, геометрія, філософія, музика).
Вони входили в обов’язкові програми Київської братської школи, пізніше колегії й академії, і за кордоном: у Кембриджському університеті, Краківській, Віденській, Залюйській, Познанській академіях.
Г либоке коріння вітчизняної риторики
«Велесова » - збірка проповідей духовних вождів праукраїнських племен у дохристиянську епоху. Риторична майстерність цих проповідників - вияв високої словесної, а отже, й Духовної культури наших пращурів.
Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема риторична. «Слово о полку Ігоревім» донесло до наших днів «Золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу. Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.
Національне красномовство слов’ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естети ко-літературної думки. Русь художнього риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національ-ними. Деякі твори українського Аристотеля Г. С. Сковороди («Всякому городу нрав і ») стали народними піснями.
Кращі ідеї слов’янської риторики розвивали: єпископ Макарій, Симеон Полоцький (один із засновників Слов’яно-греко-латинської академії), кращі гуманісти-просвітителі - М.В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та інші сподвижники.
Фольклор - тисячолітній золотослів, створений народами (прислів’я, приказки). Його з любов’ю збирали й передавали нащадкам В.І. Даль, Б.Д. Грінченко.
ХVII-ХVIII ст. - період становлення й розвитку літератури і шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва.
1620 р. - перша російська «Риторика» невідомого автора. Була популярною у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі. Це переклад з латинської риторики. «Риторика» має дві книги: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.
Наказ першої російської «Риторики»: «Я - риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається… я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови».
Риторика періоду Києво-Могилянської академії
Києво-Могилянська академія тривалий час була єдиним вогнищ
ем просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов’янських країнах, мала європейського навчального закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала світового масштабу.
Академія мала глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, її вихованці здобували різнобічну глибоку освіту. Серед них - багато відомих політичних, державних та освітніх діячів, учених-філософів, медиків, істориків, художників, композиторів, які успішно працювали в Україні та за її межами (Г. С. Сковорода, М. В. Ломоносов, Феофан Прокопович).
У ХVII-ХVIII ст. в академії було вісім класів, а курс навчання тривав 12 років.
Ключем до вищи
х знань була латинська мова. Спудеї вивчали книжну українську, грецьку, польську, слов’янські та європейські мови. Між собою говорили лиш
е латинською мовою, а людина, яка не володіла латиною, вважалася неосвіченою.
Вивчали «сім вільних наук», які поділялися на трівіум (граматика, піїтика, риторика) і квадріум (арифметика, геометрія, філософія, музика).
Після граматичних класів спудеї упродовж восьми років вивчали поетику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2 роки) і богослів’я (4 роки).
Поетика - мистецтво складання віршів - передувала риториці.
До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики. Це були оригінальні курси риторики (127 з них складені й прочитані в академії в 16351817 рр.).
У курсі риторики такі прогресивні вчені, як Ф. Прокопович, Іоаникій Галятовський виховували у молоді істинне почуття патріотизму на прикладах вітань, панегіриків відомим діячам - Петру Могилі, кошовим.
Риторика в академії була найбільш популярним предметом і мала практичне застосування: студенти створювали ораторські промови, орації, були учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій.
Метод вивчення риторики: студентів учили створювати промови загального й певного призначення (судові, панегіричні), писати листи: вітальні, поздоровчі, дякувальні, прохальні, прощальні тощо.
Церковного красномовства навчали лиш
е бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класиків риторики.
Підручники в академії були рукописними, авторськими, бо кожен викладач мусив складати свій оригінальний курс лекцій.
Першим друкованим підручником риторики в академії був підручник професора Іоаникія Галятовського «Наука, або Способ зложення казання» (Київ, 1659; Львів, 1663. - «Ключ разуменія»).
З 60-х років XVIII ст. Академія перетворюється на духовний заклад, і її вихованці для завершення освіти зазвичай їдуть до Москви, Петербурга. Красномовство й риторику на той час викладали в церковних школах та училищах.
Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в різних ситуаціях мовного спілкування як усього суспільства, так і окремих мовців.
Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Але саме риторика щоденного мовного спілкування в соціумі має перспективу широкого застосування в сучасному українському суспільстві.
Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити? для чого і де?
Основні розділи класичної риторики
Інвенція (лат. inventio - винахід, вигадка) - це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється гіпотеза майбутнього виступу. Основне в інтенції - вдало, доречно вибратий предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб здійснити задум.
Диспозиція (лат. dispositio - розташовую, розміщую) - це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.
Основне призначення диспозиції - запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до висновку.
Елокуція (лат. eloguor - висловлююсь, викладаю) - третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефектнішим. Саме він приводить мовця до мети.
Елоквенція - підрозділ елокуції, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною риторики. Іноді її просто називають красномовністю.
Меморія (лат. memoria - пам’ять, згадка). Призначення цього розділу риторики - допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі.
Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка - система «секретів», прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення. По-сучасному це можна назвати збагаченням і впорядкуванням «банку даних».
Акція (лат. action - дія, дозвіл) - п’ятий розділ риторики, призначенням якого є підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. На цьому етапі має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети.
Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.
1.Риторика як наука.
2. Риторика - мистецтво переконувати.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Історія риторики сягає середини І тис. до н. є. Зародившись у Давній демократичній Греції з суспільної потреби переконувати слухачів живим словом, вона швидко здобула суспільне визнання в єдності з філософією і логосом, виробила свої технології, категорії й закони, стала наукою, моральною й патріотичною, перетворилася на мистецтво слова і засіб здобуття кар"єри громадського діяча, політика, державця. Захоплюючи елітні прошарки суспільств, риторика поширилася у просторі й часі на всю Європу.
Прикметно, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, риторика багато набувала, щось втрачала, пишно розквітала в періоди навіть короткого демократизму, національного відродження, Просвітництва і занепадала в періоди тоталітарних режимів, які керували силою влади і зброї, а не засобами переконливого дійового слова.
Здобувши наприкінці XX ст. незалежність, Україна вступила у ІІІ тисячоліття демократичною правовою державою; керуючись гуманістичними ідеями, дбає про людину як найвищу цінність, про її освіту і розвиток. У цих благородних намірах і діях маємо використати освітньо-виховні надбання риторичної науки від найдавніших часів до наших днів.
Актуальність теми . Інтенсивний розвиток теоретичної риторики (зокрема, різних напрямків та частин її) призвів до того, що риторика як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і відділила свої частини й окремі сфери іншим наукам.
Нині поширюється інтерес до вивчення риторики і використання її в суспільному житті. Це позитивна ознака, яка свідчить про те, що відходить у минуле тоталітарна епоха, що в суспільстві набирають сили процеси демократизації й гуманізації. Проте дуже важливо в цей період відродження інтересу до риторики не схилятися в бік прикрашальної риторики (елоквенції), пафосу й образності, а рівномірно й виважено використовувати набутки всіх розділів класичної риторики. Прагматично-інформаційне XXI ст. спонукає нас до раціонально-експресивної нової риторики, в якій правила й закони винайдення ідей, задумів, тем, предметів викладу і способів їх таксономічного представлення (інвенція), тезування і теорії аргументації (диспозиція) органічно втілювалися б у природну і доречну мовну форму (елокуція), прикрашаючи предмет мовлення в міру доцільної потреби і здорового глузду (елоквенція), гідно й майстерно виголошувалися (акція).
Головні завдання роботи:
Визначити знання, що складають зміст риторики як науки, усвідомити й запам"ятати систему понять, оволодіти риторичною термінологією;
Вивчити історію і джерела риторики та педагогічної майстерності, тому що кожний відомий ритор був і майстерним педагогом риторики;
Дослідити теоретичні основи риторики.
1.Риторика як наука
Враховуючи те, що риторика − це мистецтво красномовства, мистецтво грамотно, змістовно і захоплююче побудувати свою промову і переконливо донести свої думки до аудиторії; це особливий вид творчої діяльності, якому треба наполегливо навчатися, доцільно було б вивчати цю дисципліну більш розширено, декілька семестрів.
Демократизація суспільства, піднесення ролі права як регулятора суспільних на шляху переходу до ринкової економіки органічно поєднані з підвищенням престижу правової професії. А це, в свою чергу, обумовлює необхідність розширення і поглиблення підготовки правничих кадрів, озброєних не лише знанням законів, а й вмінням кваліфіковано і переконливо, вільно володіючи українською правничою термінологією, відстоювати справедливість, захищати права і інтереси людини і суспільства.
Нині настав час відродження культурної спадщини, зокрема й риторичної, в якій відбито дивоцвіт і світовідчуття українського народу. Україні потрібні в першу чергу духовні інтелектуальні особливості, високопрофесійні юристи, політики, викладачі. Настала пора змінити ставлення до базових класичних наук, до яких належала, і риторика − наука і мистецтво переконуючої комунікації, науко, що становить фундамент професіоналізму спеціаліста гуманітарної професії і в першу чергу адвоката, прокурора, судді.
З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи в Україні посилюється інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів класичної науки, як риторика.
У багатьох вищих навчальних закладах, старших класах гімназій, ліцеїв, середніх шкіл вводиться курс риторики. Можна сказати, що викладання риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що з давніх часів в українській освітній системі риторика була однією з основних гуманітарних дисциплін, і ми маємо з тих часів риторів світового рівня, зокрема Києво-Могилянської риторичної школи, про що йтиметься пізніше. Відновлюючи перервану традицію викладання риторики не з кращих для неї часів, мимовільно схиляємося до риторики епідейктичної, тобто прикрашальної як ближчої, зрозумілішої і легшої. Саме на ній закінчувався попередній етап викладання риторики в дорадянські часи. Ніскільки не применшуємо ролі епідейктичної риторики у формуванні особистості, тому що, як учив Феофан Прокопович, епідейктичне красномовство, шукаючи, прикрашаючи й звеличуючи добро, чесність, справедливість, гідність, примножує ці чесноти в суспільстві, подає для молоді взірці для наслідування. Звернімо увагу лише на кілька, на наш погляд, специфічних і суттєвих ознак риторичної науки й ораторської практики.
Насамперед риторика — це наука лінгвістична, тобто мовознавча, більше того — живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це розраховані всі її постулати. Сподівання на те, що можна незнання, неволодіння українською мовою прикрити риторикою, Є марними. Усі поради і застереження щодо культури спілкування без знання мови залишаться пустими брязкальцями, від яких мовці самі відмовляться. З цього випливає наступне: риторика універсальна, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо суспільство омовлене — немає суспільства без мови. Актуальність риторики як лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої мови, адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інтелектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і творити світ. Мова дає можливість людині реалізувати себе як духовну особистість, ідентифікуватися з власним «я», з колективом, суспільством, нацією. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв — мовців, знецінює націю і її духовну культуру.
Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв"язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.
Мову можна визначити як стан розуму в певний час, екзистенцію інтелекту, канал інтелекту, результат мислительної діяльності, фіксатор мислення, лакмус мислення, відновник інформації, модель, картину світу, річ у собі і річ для нас одночасно — і все це буде правильно, бо визначатиме кожного разу якусь з цих ознак.
Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним, словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому не буде фахових, професійних складників.
Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати, бажано й шляхом критичного, реструктивного і конструктивного аналізів. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не треба забувати, що риторика, можливо, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Цим вона цікава й потрібна, адже виховуємо особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, обережності, смаку, щоб чужа ідея, манера, фраза, прийом, слово стали твоїми, не перетворились на протилежність.
Риторика — це наука текстотворча, в центрі її — закони мислення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного. Отже, потрібно ширше осягати предмет і сфери риторики та глибше проникати у зміст основних понять і категорій риторичної науки.
2. Риторика - мистецтво переконувати
Риторика - це наука та мистецтво переконувати співрозмовників; наука красномовства.
Діяльність багатьох професій просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова - найголовніша зброя. Ораторство - найсильніший важіль культури.
Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягнуло високого рівня ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассірії, Китаї. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де почала складатись його теорія.
Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів - політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному”.
Майстром академічних бесід-діалогів у Греції був Сократ. Саме він вперше застосував іронію як засіб критичного ставлення до догматики. Сократ створив не лише нову етику, методику суперечки, але й нове мислення. Якщо Сократ ще багатьма дотичними був пов’язаний з вченням софістів, то його духовний спадкоємець Платон зрештою став його найбільшим критиком. Платонівські діалоги вважаються своєрідними філософськими драмами, що складаються з яскравих художніх образів, глибоких за змістом і відшліфованих за формою. Ці діалоги і досі викликають незмінний інтерес до предмета бесіди і неухильно ведуть читача до потрібної мети.
Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, якою закінчувався період народовладдя. Будучи великим оратором і патріотом, Демосфен намагався зберегти віджитий державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Уся тріумфальна слава римської риторики може бути позначена одним звучним іменем - Марк Туллій Цицерон. Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі і виховання, він став уособленням цілої епохи в римській історії і найвизначнішою постаттю в латинському красномовстві взагалі.
Ораторське мистецтво чи красномовство має свою тисячолітню історію. І почалося воно, певно, із оракульства, яке виникло у релігіях Сходу, стародавніх Греції і Римі як пророцтво, котре ніби повідомляли людям боги устами жерців. Виникнувши з народного мовлення істинно демократичної Давньої Греції 2,5 тис. років тому з єдиним призначенням впливати на розум і волю громадян засобами живого слова і тим допомагати їм та захищати, риторика розвинулася у багатоаспектну і багатогалузеву науку, зродила зі свого лона ще гроно благородних наук — логіку і філософію, граматику й поетику, етику й естетику. Історія риторики свідчить, як і скількох мудреців і державців, геніїв і властолюбців підіймала вона на п"єдестал влади і слави, скільком давала натхнення і задоволення, скількох утішала чи окрилювала.
Ця ж історія свідчить, наскільки залежить риторика від міри свободи й демократії в суспільстві, від розвитку культури й духовності, як у різні періоди влада слова замінюється владою зброї. Проте в духовному поступі людства перемагає все ж таки мудрість, сила, добро і краса Слова. Формування гармонійно розвиненої особистості без інтелектуально-естетичного впливу мови неможливе, в якій би сфері суспільно-виробничої діяльності не реалізовувала себе сучасна людина. Вміння виголосити політичну промову чи ювілейне привітання, побудувати розгорнений монолог з фахової проблематики і приємно його виголосити, аргументовано дискутувати, природно вести цікаву бесіду чи конструктивний діалог, не відчуваючи браку слів, знайти своє місце у полілозі, ненав"язливо підтримувати розмову або непомітно чи невимушено вийти з неї, доречно зауважити чи просто шляхетно звернутися і пошанувати співрозмовника або слухачів і при цьому не тільки самому відчувати задоволення, а й дарувати його іншим, бездоганно володіючи мовою, маючи гарне чуття і смак до мови, — цьому вчить лінгвістична риторика.
Класична риторика мала надзвичайно широкий предмет дослідження, опису й вивчення красномовства — від ідеї, задуму, наміру, теми, предмета мовлення, засобів, звучання до завершення акту спілкування — виголошення промови і рефлексації, тобто все те, чим займався оратор у всіх сферах життя. А участь його була повсюдною. У розділі «Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги» десятикнижної праці «Про риторичне мистецтво» Феофан Прокопович писав так: «...він [оратор] турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії, церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора...».
Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі — це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п"яти розділів класичної риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.
У горизонтальному вимірі — це риторика трьох основних родів промов — судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) — та кількох їх жанрових видів, технологія і методика підготовки та виголошення яких залежить від сфери, в якій реалізується красномовство (політичне, педагогічне, дипломатичне, сценічне та ін.). Накладали свій відбиток й історичні епохи та літературно-мистецькі стильові течії в національній культурі.
Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, пізніше з розвитком і диференціацією та переформуванням науки відійшло до предметів інших наук. Тому риторику називають систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інші науки. В результаті виникали й інші означення риторики крім класичної: повна, скорочена, редукована (що є тим самим). Виникали й галузеві риторики за родами промов: судова риторика, шкільна, педагогічна, сценічна, театральна, політична тощо. Це ще раз засвідчує універсальний характер лінгвістичної риторики, те, що вона потрібна в усіх тих сферах людської діяльності, де мова є основною рушійною силою і засобом творення суспільно корисних людських цінностей.
Значення терміна «риторика» і його концепт виразніше проступає через його опозицію до інших термінів. Риторика — мистецтво прозової мови, тоді як поетика — мистецтво поетичної мови, хоча кожний з термінів поширив свій вплив і на «сусіда»: є риторика поетичної мови і поетика прозової мови. Риторика — це гарна або прикрашена мова, тоді як звичайна практична мова спеціальних прикрас не має. Риторика — це наука породження тексту, тоді як герменевтика — наука розуміння тексту. Лінгвістична риторика — це правила побудови мовлення на рівні фраз і понадфраз, це вчення про типи переносних значень, тропи і фігури та соціальне функціонування тексту як цілісних семіотичних (знакових) утворень...
Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так і окремих мовців.
Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у сучасному мовознавстві з"явилося і поняття «дискурсивна риторика», тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широкого застосування у сучасному українському суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного спілкування нащо-день у різних сферах життя.
Сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми, на жаль, спрощуємо і мову, і мовну свідомість, і свій мовний образ, тому що забули, що мова — це дар розуму і серця, яким треба користуватися майстерно, по-мистецькому. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання, як говорити, для чого і де.
Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконувати інших.
Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. Хоча стислість викладу не завжди бажана, будь-яка промова вимагає скорочувати фразу до розміру думки.
Існують різні форми красномовства:
- урочисті (з нагоди свят), судові і політичні промови, повчання;
- лекції, бесіди, інтерв’ю, диспути (особливо з розвитком радіо і телебачення).
Висновки
Дар слова − одне з найвеличніших надбань людини, що підносить її над світом усього живого. Кожна людина зацікавлена в тому, щоб уміти правильно і гарно розмовляти з колегами, друзями, рідними; коректно і переконливо вести дискусію; цікаво і розумно будувати свій виступ перед аудиторією. Усіх цих умінь та ще багатьох інших навчає наука, яка в сучасній системі української освіти поступово відроджується і, безумовно, міцно утверджується. Це − риторика.
Сучасна риторика − це наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності. Риторика розвиває в людині цілу систему особистісних якостей: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність), поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість), спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово) тощо.
Риторика сьогодні визначається як комплексна наука − вона інтегрує в себе з ряду суміжних дисциплін (логіки, філософії, психології, лінгвістики, літературознавства, етики, сценічної майстерності та ін.) такі змістові компоненти, які в системі визначають риторику.
Без риторики тією чи іншою мірою не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Особливе місце посідає риторика в системі гуманітарних наук, оскільки це, насамперед, мистецтво публічного спілкування, виховання і переконання. Філологія, філософія, історія, політологія, психологія, соціологія, літературознавство, культурологія, релігієзнавство, література і поезія вимагають від тих, хто долучився до них, значної ерудиції і навичок публічного виступу.
Список використаної літератури
1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. -М.: Флинта: Наука, 2002. -622 с.
2. Апресян Г. Ораторское искусство/ Грант Апресян,. -3-е изд., перераб. и доп.. -М.: Изд-во МГУ, 1998. -277 с.
3. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуни-кации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. -М.: Дело, 1998. -475 с.
4. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гуманит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. -М.: Просвещение, 2004. -206 с.
Культура і мова як духовні вартості
Серед багатьох визначень мови - і строгих науково - термінологічних, і художньо - образних, емоційних - проступає спільна ідея: нерозривна єдність людини і мови...
Запозичені слова та їх класифікація
Роль та класифікація запозичень. Джерела запозичень. Роль запозичень (borrowings, loan-words) у різних мовами неоднакова, і залежить від конкретно-історичних умов розвитку кожної мови...
Сочинение которого неизвестно нам даже по имени. Из текстов самого Аристотеля и из других источников известно, что первый трактат по риторике принадлежал ученику Эмпедокла Кораксу , любимцу сиракузского тирана Гиерона I , политическому оратору и адвокату (судебному оратору). Он сформулировал не лишённое интереса определение красноречия: «красноречие есть работница убеждения (др.-греч. πειθοῦς δημιουργός )». Он первый делает попытку установить чёткое деление ораторской речи на части: вступление (προοίμιον ), предложение (κατάστασις ), изложение (διήγησις ), доказательство или борьба (ἀγῶν ), падение (παρέκβασις ) и заключение. Он же высказал положение, что главная цель оратора - не раскрытие истины, но чёткость и убедительность при помощи вероятного (εἰκός ), для чего чрезвычайно полезны всякие софизмы . Труд Коракса до нас не дошёл, но древние писатели сообщают нам примеры его софизмов, из которых особенной славой пользовался так называемый крокодилит . Ученик Коракса, Тисий , развивал ту же систему софистических доказательств и главным средством преподавания риторики считал заучивание образцовых речей судебных ораторов.
Традиционно учеником Эмпедокла считается и Горгий , который, по словам Платона , «открыл, что вероятное важнее истинного, и умел в своих речах малое представить великим, а великое малым, выдать старое за новое и новое признать старым, об одном и том же предмете высказывать противоречивые мнения» .
Метод преподавания у Горгия тоже состоял в изучении образцов; каждый его ученик должен был знать отрывки из произведений лучших ораторов, чтобы уметь дать ответ на чаще всего выставляемые возражения. Горгию принадлежал любопытный трактат «О приличном случаю» (др.-греч. περὶ τοῦ καιροῦ ), где говорилось о зависимости речи от предмета, от субъективных свойств оратора и аудитории , и давалось наставление, как при помощи насмешки уничтожать серьёзные доводы и, наоборот, на насмешку отвечать с достоинством. Красивое говорение (красивую речь, др.-греч. εὐέπεια ) Горгий противопоставлял утверждению истины (правильной речи, ὀρθοέπεια ).
Он приложил много сил к созданию правил относительно фигур : метафор , аллитерации , параллелизма частей фразы. Из школы Горгия вышли многие знаменитые риторы: Пол Агригентский, Ликимний , Фрасимах , Эвен Паросский , Феодор Византийский . К тому же стилистическому направлению риторики принадлежали софисты Протагор и Продик и знаменитый оратор Исократ , разработавший учение о периоде.
Направление этой школы можно назвать практическим, хотя оно и подготовило богатый психологический материал для выработки общих теоретических положений об ораторском искусстве и этим облегчило задачу Аристотелю, который даёт в своей знаменитой «Риторике» научное обоснование прежним догматическим правилам, пользуясь чисто эмпирическими приёмами.
Риторика Аристотеля
Из определения риторики становится ясна цель, которую преследовал Аристотель в своём трактате: он хотел, на основании наблюдения, дать общие формы ораторского искусства , указать, чем должен руководиться оратор или вообще всякий, желающий убедить кого-либо в чём-либо. Сообразуясь с этим, он разделил свой трактат на три части. Первая часть посвящена анализу тех принципов, на основании которых оратор (то есть всякий говорящий о чём-нибудь) может побуждать к чему-нибудь своих слушателей или отклонять их от чего-нибудь, может хвалить или порицать что-нибудь. Вторая часть говорит о тех личных свойствах и особенностях оратора, с помощью которых он может внушить доверие своим слушателям и таким образом вернее достигнуть своей цели, то есть уговорить или отговорить их. Третья часть касается специальной (технической) стороны риторики: Аристотель говорит здесь о тех способах выражения, которыми должно пользоваться в речи (о стиле), и о построении ораторской речи.
- Нахождение (в латинской терминологии - инвенция) - систематизация содержания речей и используемых в них доказательств.
- Расположение (в латинской терминологии - диспозиция) - деление речи на вступление, изложение, разработку (доказательства своего взгляда и опровержение противного) и заключение.
- Словесное выражение (в латинской терминологии - элокуция) - учение об отборе слов, о сочетании слов, о тропах и риторических фигурах , с помощью чего формируется стиль речи.
- Запоминание (в латинской терминологии - мемория).
- Произнесение (в латинской терминологии - пронунциацио).
В состав учения о словесном выражении входило и учение о трёх стилях: в зависимости от использования стилистических средств - о простом (низком), среднем и высоком стиле речи. Эта теория сохраняла своё значение в Средние века и в эпоху Возрождения. После исчезновения демократии античная риторика ориентировалась главным образом на два типа речей: на судебные и парадные речи. Соответственно двум этим целям (утилитарной и эстетической) формируются два направления в теории стиля: аттицизм (аттикизм , аттическое направление), заботившийся преимущественно о точности выражения, и азианизм (азианство , азиатское направление), ставивший целью занимательность изложения и выработавший особый высокий стиль, основанный на контрастах , изобилующий сравнениями и метафорами .
Древнеримская риторика
Разработка материала в римской риторике подчинялась особой конечной цели, убеждению, в котором различались три аспекта - docere («учить», «сообщать»), movere («побуждать», «возбуждать страсти»), delectare («развлекать», «доставлять наслаждение»). Каждый из них был неразрывно связан с остальными, но, смотря по обстоятельствам, мог занимать господствующее положение. Было унаследовано и учение о разработке пяти этапов речи.
С падением республики красноречие как таковое приходит в упадок (описанный Тацитом в «Диалоге об ораторах»), зато риторические приёмы проникают в поэзию. Пионером здесь выступил Овидий , добавляющий с помощью антитез остроумия своим стихам. Напротив, Сенека и Лукан стремятся достичь трагического эффекта нагнетанием пафоса.
Позднеантичная и средневековая риторика
В эпоху борьбы христианства с античным язычеством была создана наука о христианском ораторском искусстве, достигшем блистательного развития в и веках н. э. . Выдающийся представитель этого ораторского искусства - Иоанн Златоуст . В теоретическом смысле средневековая риторика почти ничего не прибавляет к античным разработкам, держится правил Аристотеля и поздних теоретиков (на Западе - Цицерона) и лишь перерабатывает их в расчёте преимущественно на сочинение писем и проповедей . Повсеместно происходит ужесточение требований к соблюдению этих правил.
Уже к IV веку сфера действия риторических норм совпала с самим понятием литературы : в латинской литературе средних веков риторика заменяет поэтику , прочно забытую средневековой традицией. Теоретики задавались вопросом: ограничен ли материал, о котором может идти речь в литературном тексте? На сей счет высказывались самые разные мнения. В целом победила максималистская тенденция: в компетенцию риторики по крайней мере до XIII века входил любой материал. Следуя этому искусству, автор, прежде чем создавать произведение, должен был составить себе ясное и рациональное представление (intellectio ) о предполагаемом материале. В средневековой риторике сохранялось учение об убеждении как об основной задаче и о трёх задачах («учить, побуждать, развлекать» лат. docere, movere, delectare ).
Создание произведения, в свою очередь, подразделялось на три части или ступени (три главных элемента из пяти в античном списке).
- Инвенция (лат. inventio ), есть собственно нахождение идей как творческий процесс. Она извлекает из предмета весь его идейный потенциал. Она предполагает наличие у автора соответствующего таланта, но сама по себе является чисто техническим приемом. Её законы определяют отношение писателя к своему материалу; они подразумевают, что всякий объект, всякая мысль может быть ясно выражена в слове, и исключают все невыразимое, как и чистую импрессионистичность формы. В своем главном аспекте, называвшемся «амплификация» (лат. amplificatio ), она описывает способы переходить от имплицитного к эксплицитному. Вначале амплификация понималась как качественный сдвиг, но в средневековой теории и практике она обычно обозначала количественное расширение; обычно так назывались разнообразные приемы варьирования: наиболее разработанный из них, описание (лат. descriptio ), не раз подвергавшийся кодификации и занимавший центральное место в латинской литературной эстетике, в XIII веке без каких-либо изменений перешёл в жанр романа , сделавшись одной из главных его черт.
- Диспозиция (лат. dispositio ), предписывала порядок расположения частей. Здесь общие тенденции системы обозначались с трудом. Средневековая риторика никогда всерьез не занималась проблемой органичного сочетания частей. Она ограничивается несколькими эмпирическими и самыми общими предписаниями, определяя скорее некий эстетический идеал, нежели способы его достижения. На практике от средневекового поэта требуется незаурядная творческая мощь, чтобы преодолеть это препятствие и достичь гармонии и равновесия в длинном тексте. Зачастую он выходит из положения, выстраивая имеющиеся в наличии элементы в соответствии с определенными числовыми пропорциями: такая практика не вписывается в античную риторику, однако в глазах средневекового клирика её оправдывало существование числовых «искусств», особенно музыки (musica ).
- Элокуция (лат. elocutio ), облекает «идеи», найденные и эксплицированные посредством инвенции и организованные посредством диспозиции, в языковую форму. Она служила чем-то вроде нормативной стилистики и подразделялась на целый ряд частей; наиболее разработана из них та, что посвящена, украшению , украшенному слогу (лат. ornatus ), то есть преимущественно теории риторических фигур .
Перенимая идеи античных наставников, создатели риторик XI-XIII веков сосредоточивают основное внимание на амплификации и на учении об украшенном слоге, в котором они видят самую суть письменного слова: их деятельность сводится главным образом к перечислению и упорядочению тех способов выражения, какие в своем первозданном виде уже существуют в обыденном языке; они описывают их в функциональных понятиях, как код типов слога с высокой степенью вероятности.
В 1920-1950 гг. многие медиевисты, в том числе и Э. Р. Курциус , полагали, что риторическая модель применима ко всем областям словесности, и делали из этой гипотезы далеко идущие выводы. На деле риторика безраздельно господствовала в латинской литературе, а её влияние на поэзию на народном языке было длительным, но весьма неравномерным.
Византия
Риторика Возрождения и Нового времени
Жёстко-нормативный характер утверждается за европейской риторикой особенно в Италии , где, благодаря встрече латинского языка учёных и народного итальянского языка , лучше всего находит себе применение теория трёх стилей. В истории итальянской риторики занимают видное место Бембо и Кастильоне , как стилисты . Законодательное направление особенно ярко выражается в деятельности академии делла Круска , задача которой состоит в охранении чистоты языка. В произведениях, например, Спероне Сперони заметно подражание приёмам Горгия в антитезах , ритмическом строении речи, подборе созвучий, а у флорентийца Даванцати замечается возрождение аттицизма .
Только в эпоху Возрождения заново становится известен Квинтилиан , чьё творчество было утрачено в Средние века.
Из Италии это направление передаётся Франции и другим европейским странам. Создаётся новый классицизм в риторике, находящий самое лучшее выражение в «Рассуждении о красноречии» Фенелона . Всякая речь, по теории Фенелона, должна или доказывать (обыкновенный стиль), или живописать (средний), или увлекать (высокий). Согласно с Цицероном , ораторское слово должно приближаться к поэтическому; не нужно, однако, нагромождать искусственные украшения. Надо во всём стараться подражать древним; главное - ясность и соответствие речи чувству и мысли. Интересные данные для характеристики французской риторики можно найти и в истории Французской академии и других учреждений, охранявших традиционные правила.
Аналогично и развитие риторики в Англии и Германии в течение всего XVIII века .
Риторика в XIX и XX веке
В таком виде риторика оставалась частью гуманитарного образования во всех европейских странах вплоть до XIX века . Развитие политического и других видов красноречия и романтической литературы приводит к упразднению условных правил ораторского искусства. Традиционно наиболее значимая часть - учение о словесном выражении - растворилась в стилистике как части теории литературы, а остальные разделы потеряли практическое значение. Именно тогда слово «риторика» приобрело одиозный оттенок напыщенного пустословия.
Слово риторика применялось для вновь создаваемых дисциплин - теории прозы (преимущественно художественной прозы - XIX век, немецкая филология), стилистики (XX век, французская филология), теории аргументации (XX век, бельгийский философ Х. Перельман)
Риторика в России Нового времени
В России, в допетровский период развития литературы, риторика могла иметь применение лишь в области духовного красноречия, и число её памятников совершенно ничтожно: мы имеем некоторые стилистические замечания в «Изборнике» Святослава, трактат XVI века : «Речь тонкословия греческого» и «Науку о сложении проповедей» Иоанникия Голятовского.
Систематическое преподавание риторики начинается в юго-западных духовных школах с XVII века , причём учебники - всегда латинские, так что оригинальной обработки в них искать не приходится. Первым серьёзным русским трудом является Краткое руководство к красноречию Ломоносова («Риторика» Ломоносова, ), составленная на основании классических авторов и западноевропейских руководств и дающая в подтверждение общих положений ряд примеров на русском языке - примеров, извлеченных частью из сочинений новых европейских писателей. Ломоносов же, в своём «Рассуждении о пользе книг церковных», применяет к русскому языку западную теорию трёх стилей. Ввиду того, что область красноречия в России ограничивалась почти исключительно церковной проповедью, риторика здесь почти всегда совпадала с гомилетикой . По светской риторике в России было создано очень мало работ, да и те не отличались самостоятельностью, как, например, руководства Н. Ф. Кошанского. Научная разработка риторики в том смысле, как она понимается на Западе, в России не начиналась по крайней мере до XX века .
Современная школьная риторика в России
Концепция школьной риторики как учебного предмета реализована в учебных пособиях для 1-11 классов Т. А. Ладыженской . Основная цель школьной риторики - обучение успешному общению . В содержание школьной риторики включаются:
- понятийная основа (коммуникативная ситуация, виды общения, речевые жанры, их структурные и стилевые особенности и т. д.)
- инструментальные знания о способах деятельности (типа инструкций, практических рекомендаций и т. д.);
- умения общаться (анализировать и оценивать общение, реализовывать речевой жанр в соответствии с ситуацией общения, в том числе с коммуникативной задачей, характеристиками адресата и т. д.);
- нравственно-риторические идеи (ответственность за произнесенное слово, важность владения словом в современном мире и т. д.).
Примечания
См. также
- Риторика музыкальная
Ссылки
- Аристотель . Риторика в библиотеке Максима Мошкова
- Аристотель. Риторика в Электронной библиотеке по философии
- Михаил Пселл. О сочетании частей речи.
- Михаил Пселл. О стиле некоторых сочинений.
- Кони А. Ф. «Советы лектору» (в библиотеке Якова Кротова)
- Материалы по риторике в «Школе христианского самообразования»
- Карстен Бредемайер "Черная риторика. Власть и магия слов"
- Аргументация, интерпретация, риторика: Электронный журнал
- Хазагеров Г.Г. : Риторические фигуры
Литература
- Античные теории языка и стиля / Под ред. О. Фрейденберг. М. - Л., 1936.
- Аристотель . Риторика / Пер. Н. Платоновой // Античные риторики. М., 1978.
- Михаил Пселл . Обзор риторических идей. // Античность и Византия: Сб. ст. - М., 1975. - С.158-160.
- Публий Корнелий Тацит . Диалог об ораторах // Соч. в 2-х т. Т 1. М.: Ладомир, 1993.
- Цицерон .
Три трактата об ораторском искусстве / Пер. с латин. Ф. А. Петровского и др. - [Репринт. воспроизведение изд. 1972 г.] . - М.: Науч.-изд. центр «Ладомир» , 1994. 470, с. ISBN 5-86218-097-4 .
- Цицерон. Об ораторе // Три трактата…
- Цицерон . О нахождении материала. Книга первая // Цицерон. Эстетика: Трактаты. Речи. Письма. М., 1994.
- С. С. Аверинцев. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. - М.: Наука, 1981. - С. 15-46
- Lausberg Н. Handbuch der literarischen Rhetorik, Bd 1-2, Münch., 1960.
- Martin J. Antike Rhetorik. Münch., 1974.
Досягнення красномовства. Що таке риторика
Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.
Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.
Досягнення красномовства
Красномовство - це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.
Красномовство - це дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно.
Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичайно не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя и надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.
Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.
Одне слово, сказане від щирого серця, діє на наш розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...
Ні, нічим не можна принести більшої шкоди, ніж повідомляючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не казатимуть правду, тоді хіба можна надійно керувати державою?
Оратор повинен розв"язувати справи великої важливості і завжди прагнути перемоги.
Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.
Найбільша цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.
Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.
Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.
Той хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов"язково добре мислити й мати хороший смак.
Риторика – це наука ораторського мистецтва про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.
Різновиди усних виступів:
- Академічне красномовство – це наукова доповідь, або промова (лекція, вузівська, шкільна)
- Судове красномовство – прокурорська (звинувачувальна), та адвокатська (захисна) промови, самозахист.
- Соціально-політичне красномовство – звітна доповідь на конференції з’їзді зборах, мітингова промова.
- Соціально-побутове красномовство – ювілейна, вітальна, застільна (тост), надмогильна, поминальна розмови.
- Церковно-богословське – церковна проповідь.
Курс риторики складається з таких частин:
- історія риторики; теоретична риторика (закони риторики);
- практична риторика;
- публічний виступ.
Література
- Орлов Б. Демосфен я Цицерон. Их жизнь и деятельность. - СПб., 1898. - С. 52.
- Сагач Г. М. Золотослів. - К., 1993. - С. 16.
- Тимофеев А. История красноречия с древнейших времен. - М., 1893. - С. 65.
- Гуревич Е. С., Полрілко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики. - К., 1978Молдован AM. Слово о законе и благодати Илариона. - К., 1984. -с. 240.
- Туровский Кирилл. Слово в новую-неделю после Пасхи // Древняя русская литература. 8. Хрестоматия. - М., 1980. - С. 7.
- "Антична література", м. Москва, у "Освіту", 1986 р.
- М. Гаспарова, В. Борухович "Ораторське мистецтво древньої Греції", Москва, "Художня література", 1985 р.
- Історія стародавнього світу. – к., 1989.
- Історія красномовства. – к., 2000.
- Кузишин О. П., "Історія Древньої Греції", М., 1986р.
- Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А. В., Шендрика С. М., Черепанової С. О., – Львів: Світ, 1994р.
- С. І. Радциг "Історія Давньогрецької літератури", Москва, у "Вища школа", 1999 р.
